Проєкт S.T.A.L.K.E.R.: як Григоровича залишили без коштів, які пішли до Кіпру

S.T.A.L.K.E.R. — це більше не про Україну? Хто контролює GSC і чому питання починаються там, де закінчуються пресрелізи.

Грандіозний проєкт пережив роки паузи, зміну команд, війну і очікування. Але якщо відкласти емоції і просто уважно подивитися на те, як сьогодні влаштована сама компанія, виникає відчуття, що ця історія вже не про тих людей і не про ту структуру, яку всі звикли уявляти.

Сергій Григорович — людина, яка створила S.T.A.L.K.E.R., — більше не керує студією. Він вже не в операційній діяльності, не приймає рішень і, за його словами, не отримав ті гроші, на які розраховував після виходу другої частини гри.

Євген Григорович, який сьогодні виступає як CEO і публічне обличчя студії, — це його рідний брат.

Офіційні все “просто”: в компанії з’явився інвестор — Максим Кріппа. Младоолігарх інвестував левову частку в розробку другої гри. 18% нібито було у Євгена Григоровича Сергій — поза акціонерами, але повинен отримувати частку прибутку.

Це виглядає як нормальна передача контролю. Але в українській студії — немає України.

Українська компанія, яка пов’язана з GSC, належить на 100% кіпрській структурі.Жодних 18%. Жодних братів.
Жодного розподілу. Це означає, що реальна структура власності винесена за межі України.

Публічно студію представляє Євген Григорович. Він говорить за компанію, веде комунікацію, відповідає за продукт. Але формально керівником у реєстрі значиться інша людина — Катерина Ткаченко.

🌐 Сама компанія давно перестала бути локальною.

✔️Розробка — в Україні.
✔️Маркетинг і частина операцій — у Празі.
✔️Юридичний центр і права — на Кіпрі.

І тут виникає питання, яке не звучить у публічній риториці: якщо продукт створюється в Україні, то де формується і акумулюється прибуток?

Мова про Максима Кріппу. Людина, яка ще кілька років тому в цій історії не фігурувала, сьогодні асоціюється з повним контролем над компанією. За його словами, він зайшов у бізнес раніше, ніж це стало відомо публічно, а офіційно закріпив позиції лише пізніше.

Між цими двома точками — кілька років. І це породжує логічне питання: що відбувалося в цей період і хто фактично контролював компанію?

У відкритих джерелах також з’являється інформація про міжнародну присутність Кріппи, зокрема в Об’єднаних Арабських Еміратах, а також про активи, оформлені на іноземні компанії.

Ці факти самі по собі не є порушенням. Але вони формують контекст, у якому виникають питання вже іншого рівня.

І саме тут історія виходить за межі геймдеву. Тому що з’являються питання, які не до студії, а до держави. До Держфінмоніторингу України. До фінансових регуляторів. До системи контролю.