S.T.A.L.K.E.R. 2, брендом якого володіє младоолігарх Максим Кріппа, успішно продається. Публіці й далі продають просту, майже бездоганну картинку: вітчизняна студія, вітчизняна гра, вітчизняна історія стійкості. Офіційно GSC оформлено не на київське ТОВ, а на GSC Game World Global Ltd з адресою в Лімасолі на Кіпрі.
Про це редакція дізналася з матеріалів міжнародного детективного бюро Absolution.
📁 Якщо вірити публічній версії, структура виглядає майже елегантно: 82% у Максима Кріппи, 18% у Євгена Григоровича, який лишається CEO і керує напрямом game direction.
Проблема тільки в тому, що ця красива пропорція живе в медійній розповіді, а не в українській публічній виписці. Український контур GSC сьогодні взагалі читається інакше: не як “студія братів”, а як багаторівнева міжнародна конструкція, де один рівень говорить із публікою, другий підписує документи, а третій тримає право та контроль.
Важлива деталь, яку весь час намагаються розмити: Євген Григорович — це брат Сергія Григоровича, а не просто менеджер з таким самим прізвищем.
Найсильніший удар по офіційній версії завдав не конкурент і не журналіст, а сам Сергій Григорович. У квітні 2026 року він публічно сказав, що не отримав “жодної копійки” від продажів S.T.A.L.K.E.R. 2, хоча досі очікує свою частку прибутку. Там же він розповів, що на початку повномасштабного вторгнення перебував за ґратами. Все це не схоже на акуратно завершену передачу контролю.
Кріппа — не людина, яка створювала перший S.T.A.L.K.E.R. Не людина, яка будувала студію в 1990-х. Не людина, яку роками асоціювали з GSC. А людина, яка приходить пізніше й дуже швидко опиняється в центрі конструкції. За публічними поясненнями, він зайшов у проєкт раніше, а формально картина стала видимою вже потім. І саме цей часовий зазор — між фактичним входом і публічною легалізацією контролю — заслуговує не на лайфстайл-інтерв’ю, а на нормальне розслідування. Бо будь-який досвідчений редактор поставить тут одне й те саме питання: хто саме контролював актив у перехідний період, на яких умовах і де це зафіксовано документально.
Ще одна незручна деталь: сама GSC продовжує позиціонуватися як київська компанія з multiple offices across Europe. Це формулювання дуже зручне для бренду і дуже незручне для аналізу. Воно звучить сучасно, але ховає головне: де саме закінчується український виробничий контур і починається зовнішній, той, де зосереджені права, договірні відносини і, можливо, центр прибутку. На рівні розробки Україна, безумовно, присутня. На рівні IP і юридичного контуру — вже ні. І ось тут патріотичний фантик про “суто українську гру” починає розсипатися, як ранковий туман: не тому, що в команді немає українців, а тому, що корпоративна реальність влаштована значно складніше за публічний лозунг.
Журналісти Slidstvo.Info у березні 2026написали, що з витоку даних видно понад 60 об’єктів нерухомості в Дубаї, пов’язаних з його інвестиціями. Ігнорувати такий масштаб уже неможливо. Коли одна й та сама фігура одночасно з’являється в історії про контроль над великим ігровим активом, у київській преміальній нерухомості й у дубайському портфелі, це автоматично виводить тему з рубрики “ігри” в рубрику “корпоративний вплив і джерела капіталу”.
Тут починаються питання вже не тільки до фігурантів, а й до держави. Природно виникає інтерес не лише журналістів, а й систем фінансового моніторингу. Міжнародна мережа таких підрозділів — Egmont Group — існує з 1995 саме для обміну фінансовою розвідкою між країнами. В США функцію збору й аналізу інформації для боротьби з відмиванням коштів та фінансуванням злочинної діяльності виконує FinCEN.
І тому питання до Держфінмоніторингу абсолютно закономірно. Як саме заходили кошти в цю структуру? На яких умовах оформлювався контроль? Де формується прибуток від продажів, а де лише витрати на розробку? Які юрисдикції бачать повний ланцюг руху грошей, а які — тільки окремі фрагменти?